У мене в туалеті призначено

31

Я — та сама адміністратор, та сама непривітна невежливая быдлодевочка з навушниками і дупою на табуретці. А тепер послухай сюди, любий.

Таких, як ви, не вміють читати оголошення на видних місцях, з двох дверей безпомилково вибирають ту, на якій написано «Вхід заборонено», у мене в день по сто чоловік. І якщо я за день своєї роботи насчитаю з них, дай Бог, трьох важливих, я буду щаслива.

Кожен перший поспішає навалитися всією тушею на стійку і, заглядаючи в робочий монітор, скорботно видихнути мені в обличчя сумішшю духів «Нова Зоря», перегару і дешевого «Союзу». Ми не пам’ятаємо про «здрастуйте» або «підкажіть, будь ласка». Ми з порога починаємо з фрази: «Девшка, а іде тута у вас?» або «А ну-ка, поклич-но мені…», якось не згадавши, що ми на брудершафт ще не пили, а «тикати» незнайомій людині неввічливо.

Кожен другий просто пробігає повз, ігноруючи мене, немов предмет меблів. Мені не шкода, якщо ви знаєте, куди бігти. А ось за шатающегося по офісу і тыкающегося у всі двері підряд чужинця мені вломит начальство, так що не дивуйтеся, якщо я кидаюсь вам навперейми з криком: «Ви до кого?!»

Кожен третій першим ділом біжить в туалет, до кулеру або кавомашині, забувши про важливо-потрібні зустрічі та домовленості. Кожен четвертий, бачачи, що я розмовляю по телефону далеко не з подругою про манікюр і хлопчиків, з порога починає пояснювати, хто він і навіщо прийшов. Мабуть, почекати, поки я закінчу розмову, «ввічливість» не дозволяє.

Ось коли навчитеся вести себе пристойно, тоді і поговоримо про ввічливість.