І всі біжать, біжать, біжать…

7

Поспішає офісний планктон, я звертаюся до тебе! До издерганному чоловічкові, кожен день пробегающему спринтерську дистанцію від ліжечка до робочого місця. Працювати ти там навряд чи зможеш, принаймні в першу половину дня, бо будеш обтрушуватись, «отдыхиваться» і марафетиться. Але ж головне ти зміг встигнути до початку робочого дня під всевидячим оком старшого над молодшими менеджера. До тебе, о нишпорка наш, обегающий людей, строєм впритул йдуть до ескалатора, і втискивающегося перед ними.

Так, я вперше в Москві. Так, ймовірно, я приїхав з маленького провінційного містечка… на півдні Франції. І мій скромний (за тутешніми мірками) будиночок коштує стільки, скільки вся твоя багатоповерхівка економ-класу в Москві, за іпотеку за однушке в якій будуть розплачуватися ще твої внуки. Мені і правда треба постояти перед картою метро, щоб зрозуміти, як їхати до місця призначення. Бо, на відміну від Парижа, де тебе мало не за ручку доведуть до потрібної сходи, в Москві пробігають повз лише відмахнеться від «заробітчан», сам будучи корінним москвичем аж цілих три місяці.

Так, я корінний москвич. І мої освіта і кваліфікація дозволяють мені приходити на роботу тоді, коли це зручно мені. І п’ять хвилин запізнення не «з’їдять» половину моєї так званої зарплати, на відміну від тебе, торопыга.

Так, я знаю, що в середині вагона вільніше. І мені з милицею навіть поступилися б місце. Але мені виходити через дві зупинки. І поки я, з погано залеченным переломом, буду проходити-сідати-вставати, як раз проїду потрібну станцію.

Спасибі, я не поспішаю.