Тупиці на кордоні

46

Мені 16 років, і для самостійного виїзду з країни мені потрібна письмова згода батьків. Чи не самостійного. Або не потрібно. Це дивлячись який настрій буде у тітоньки на кордоні. За останні кілька років я різного наслухалася.

— З мамою? Так нехай вона з вами підходить! Ви ж неповнолітня.

— Та що ви з мамою-то йдете? Вам що, п’ять років?

— З одним батьком? Потрібно згоду. Раптом ви її без відома батька вивозите?

— Та навіщо мені ваша згода, якщо ви з батьком!

— Нотаріально завірена згода? Паспорти? Потрібно свідоцтво про народження, а то звідки я знаю, що ви її мати?

Нещодавно сталася кульмінація цієї бюрократичної комедії.

— Ви куди саме їдете?
— У Тридев’яте царство.
— А згода куди написано?
— В усі країни Шенгенської угоди.
— Я вас так не можу випустити. Що таке країни Шенгенської угоди? Сьогодні їх десять, а завтра двадцять п’ять. Тут написано: «В усі країни Шенгенської угоди, в тому числі Тридесяте королівство, Священну Римську імперію і Казанське ханство». А про Тридев’яте нічого не написано.

Як по-іншому сказати, що «все» зазвичай означає… ну, це… все?

Добре, що я летіла все ж таки не одна, а тітонька належала до клану «є батько — не треба згоди». Правда, ще через хвилину ця ж тітонька підняла нам настрій.

— От ви даєте згоду на три роки.
— На рік.
— Ну, це ви на рік, а інші — на три.

Гей, тупиці на кордоні! У вас тут необмежена влада. Я навіть не можу толком заперечити, тому що полетіти все-таки хочеться. Але ваш маразм вже з вух лізе. Ви конкретно задовбали. Бажаю вам і вашим дітям так само кордону проходити.

А в страшному сні хай до вас словник Ожегова прийде, чи що.