Торопуша тітка Хрюша

41

Пам’ятаєте, в дитинстві була жарт: «Повторюша дядько Хрюша з помийного відра»? Ну, її зазвичай кричали тим, хто повторював або передражнював друзів. Лише недавно я усвідомила, що насправді дядьком Хрюшею треба було дратувати тих, хто не може спокійно про щось когось попросити. Він не тільки попросить, але й винесе мізки тим, що буде про своє прохання нагадувати в зручному і незручному випадку. До нещастя, в моєму колективі таких більше половини. Мабуть, це заразно.

Начальник: «Катя, терміново підготуй ось цей звіт, сьогодні до кінця дня має бути у мене». Окей. Сідаю працювати. П’яти хвилин не минуло:

— Катя, ну що, як просувається?
— Все в порядку, впораюся.

Ще через 20 хвилин:

— Ну що, Катя?
— Все нормально, встигну, не хвилюйтеся.

Ще півгодини:

— Кати, ну як?

Протягом наступної години він забігав ще три рази. Потім нагадав мені про документ перед обідом. Потім після обіду. Коли він увійшов в десятий раз, я вже не витримала:

— Іване Івановичу, от ви десять раз зайшли, я десять разів відволіклася. Давайте я буду або працювати, або з вами розмовляти. У другому випадку можу не встигнути до кінця дня.

Слава КПРС, він більше не з’являвся.

* * *

Співробітникові терміново знадобилася моя допомога в банку. Домовилися зустрітися у суботу (мій вихідний, взагалі-то, але я була надто добра) в 10:30.

У вісім з копійками мене будить бадьорим маршем мобільник:

— Ну що, Катя, все в силі на сьогодні?

Я, спросоння взагалі не міркуючи, абияк ворочаю мовою:

— Що в силі?
— Ну як же! Ми в банк збиралися!
— М-м-м… 8:15. Ми в 10:30 збиралися, якщо ви пам’ятаєте.
— Ну так. Я просто хотів уточнити.
— Все в силі. Дякую, що розбудили.

Соскребаю себе з ліжка. Суботнього настрою як не бувало. В 9:00 ще дзвінок:

— Ну що, ти не передумала?
— Якщо я передумаю, я вас попереджу. Приємного мені апетиту, я снідаю.

В 9:30:

— Ну що, ти збираєшся?
— Ні.
— Як немає?!
— До банку п’ятнадцять хвилин прогулянковим кроком. Куди я повинна збиратися за годину?
— А… Ну, я-то вже виходжу.

Під’їжджаю до банку під передзвін мобільника. Час — 10:20.

— Катя, ну ти де, я тебе вже чекаю!

Дуже хотілося переїхати його велосипедом.

* * *

Відправляємо в головний офіс пачку документів. Всі бажаючі чимось порадувати «головняк» приносять папірці мені, я вношу їх перелік, вкладаю в конвертик і передаю кур’єру.

Один тип прийшов зі своєю цидулкою ще півмісяця тому. З того дня не було мені спокою.

— Катя, а ти про мою папірець не забула?
— Катя, а ти поклала мій лист?
— Кати, ну що там з моєю папірцем?
— Катю, ну ти не забудь!
— Кати, а Кати, ну як там моя бумажулечка-то поживає?

Папірець, до речі, з моменту його візиту дислокації не змінила. Всі документи «головнякам» я складаю в одне місце. Скільки разів я спершу ввічливо, потім все менш ввічливо його відшивала — не злічити!

День «Х». Тільки кур’єр пішов — тут же в дверях з’явився цей чуділа:

— Ну що, Катюша, відправила?

Я не могла цього не зробити!

— Ой… Ваше… Ой, я гляну… (Трагедія на обличчі.) Ой, воно тут, біля мене! Блін, не поклала! Ох, як неприємно… Ну як же я так-то? Та ви не переживайте, з наступним пакетом відправимо, через місяць!

Зрозуміло, його папірець поїхала, а розмахувала перед ним я зовсім іншим документом. Я просто хотіла подивитися на його обличчя. Я була задоволена і отмщена.